“У ньому взагалі не було страху. Він щодня дивився в очі смерті, але її не боявся”, – згадує Анастасія Шерстюченко про свого нареченого, Героя України, старшого лейтенанта Дениса Зеленого. Вони були разом три роки. Їхня любов була ніжною і глибокою. Сьогодні Настя запалює свічку біля його фото і говорить з ним наодинці. Денис загинув 8 травня 2024 року.
Він – автор найвідомішого фото спаленого Серебрянського лісництва. Його обличчя з’явилося в роликах про паски, які облетіли мережу. Денис був офіцером і командиром. Шлях на війні виявився важким. Тепер для рідних життя без нього стало нестерпним.
Історію героя розповіла наречена в межах проєкту “Життя після втрати”. Вона поділилася спогадами про Дениса в колі близьких і їхніми мріями.
Знайомство, характер і шлях до фронту
Дениса й Анастасію звела робота в столичній кондитерській Honey. Настя прийшла офіціанткою, Денис уже працював барменом. Спочатку він здався їй закритою людиною, набагато старшою за свій вік.
Хлопець закінчив Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Спеціальність – військовий психолог. З підліткового віку цікавився філософією, багато читав. Йому було нецікаво з однолітками. Філософія пробудила інтерес до психології.
Після навчання Денис обрав цивільне життя. Він був системним, чітким, але відкритим лідером. Любив книги, особливо військові мемуари. Читав перед сном чи дорогою на роботу. Захоплювався мистецтвом, театром, виставками. Сам ходив у кіно чи на спектаклі.
З юності бігав. Спорт повертав до структури. Любив активність, жарти, поважав людей. Був командним гравцем.
Багато українців дізналися про нього з жартівливого відео на Великдень: “Ду ю спік паски?”. Команда кондитерської підняла настрій під час локдауну. Традиція продовжилася. Наступні ролики Денис знімав уже з фронту.
На повномасштабне вторгнення Денис реагував спокійно. Взимку 2022-го попереджав Настю: “Треба готуватися до великої війни”. 24 лютого прокинулися від дзвінка з роботи. Він склав план: зібрати речі, зняти готівку. Організував заклад.
Розумів: війна затягнеться. Ходив у ТЦК. Спочатку не взяли. Потім потрапив до Нацгвардії. Забезпечував порядок у Києві. Потім перевівся на фронт.
З першого дня мали план і кодові слова. Настя знала, що робити, якщо полон чи зникнення. Денис не приховував небезпек. Воював біля Лисичанська, Сіверськодонецька з бригадою НГУ “Буревій”. Командував взводом. Переживав втрати.
Одного разу опинився в оточенні. П’ять днів без зв’язку. Перепливали річку.
Бої, загибель і життя після втрати
Денис пройшов Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Бахмут, Білогорівку. Найдовше тримав Серебрянське лісництво на Луганщині. Зняв спалений ліс під красивим небом: “Життя – це контрасти”. Фото облетіло світ.
Просив поховати в Києві. Казав: живи далі, будь щасливою. Мріяв про сім’ю. Підвищили в секцію планування, але йшов в операції.
Побратими розказали: не боявся смерті. Принцип – “Зміни світ, почни з себе”.
У травні 2024-го чекав Настю в Краматорську. Планував прогулянки. Ранок 8 травня: повернувся з завдання. Повідомлення не читав. Подзвонили з лікарні сестрі: важкий стан.
Настя їхала до Дніпра. Прибула о 14:00. Він помер о 11:30 від поранення.
Повернулася – букет від нього не зів’яв. “Війна не має стати перешкодою любити”.
Перші 40 днів лежала на могилі. Замкнулася. Терапія, антидепресанти, ретрит для дружин загиблих допомогли. Змінила роботу. Продовжує сесії.
Денис мріяв про донечку, подорожі, сильну Україну. Хотів звання Героя за життя. Отримав посмертно. Настя пишається. Запалює свічку, пише листи. Любов жива. “Ти все можеш”.
