Мало хто знає, але понад століття тому частину Далекого Сходу, де українці становили значну частину населення, називали Зеленою Україною. Переселенці з України засновували там села, зберігали традиції та формували окреме середовище, відоме як Зелений Клин.
Перші поселення та активне заселення
Зелений Клин — це історична назва південної частини російського Далекого Сходу, що охоплює Приморський і Хабаровський краї, Амурську область та Єврейську автономну область. Назва з’явилася через густу зелену рослинність і форму краю, що нагадувала клин. Регіон також називали Новою Україною або Далекосхідною Україною.
Перші українці прибули сюди ще в другій половині XVIII століття. Після придушення Коліївщини учасників заслали на Камчатку, де вони сформували козацтво. До початку XX століття їхня ідентичність майже зникла через змішання з місцевим населенням.
У 1863–1864 роках переселенці з Полтавщини заснували перші українські села в Амурській області — Троїцьке, Середнєбільське та Новотроїцьке. До 1883 року українці становили 27,7% усіх переселенців Приморщини.
Активне заселення почалося 1883 року після відкриття морського сполучення. Два перші пароплави з Одеси доставили 1504 селян з Чернігівської губернії. Вони заснували села Іванівка, Жарикове, Григорівка, Павлівка, Борисівка та Воздвиженка. Упродовж 1883–1901 років морем прибуло понад 55 тисяч осіб, а суходолом — майже 11 тисяч. Загалом у 1883–1916 роках переїхали 249 465 українців, або 58,6% усіх селян-переселенців. Найбільше приїжджало з Чернігівської, Київської, Полтавської, Подільської та Волинської губерній.
Українці обирали родючі долини Приханкайської низовини і становили 60–90% населення в придатних для землеробства районах. За переписом 1897 року тут проживали 56 778 українців (18,3% населення краю). Реальна кількість була більшою, бо багатьох записували росіянами через невизнання української мови.
Після будівництва Транссибірської магістралі та Китайсько-Східної залізниці потік зріс. Станом на 1917 рік у регіоні мешкали 421 тисяча українців — майже 40% населення. У Приморській області їхня частка сягала 48,2%, а в Амурській — 43,2%.
Переселенці селилися компактно, часто відмовляючись від кращих земель, щоб жити поруч із земляками. Так з’явилися села з українськими назвами: Чернігівка, Полтавка, Київ, Харкове, Переяславка, Ромни, Біла Церква, Катеринославка. Вони відтворювали український побут, традиції та архітектуру.
Зменшення кількості українців
Після 1917 року офіційна кількість українців почала різко скорочуватися. У 1923 році їх налічувалося понад 346 тисяч, а в 1926 році — трохи більше 303 тисяч. Історики пов’язують це з маніпуляціями радянської влади, яка часто записувала українців росіянами, та репресіями проти національного руху, через що люди приховували своє походження.
Асиміляцію посилювала близькість мов, відсутність українських шкіл і преси, а також обмежені можливості для розвитку культури. Компактне проживання певний час допомагало зберігати традиції та самоідентичність.
