За кілька тижнів до повномасштабного вторгнення Олексій Чевичко із Запоріжжя не знав, як відповідатиме на запитання друга про можливу «велику» війну. Комплектувальник на ливарно-механічному заводі, чоловік зі «білим» квитком і далекий від армії, не вірив у такі події у XXI столітті. Доля вирішила інакше: Олексій опинився на передовій, вижив після важкого поранення, втратив ногу, та довів собі, що життя після ампутації не закінчується.
Від сталевара до бійця
Олексій до останнього сподівався, що здоровий глузд візьме гору. «Я думав, що на тій стороні є якісь притомні люди, які не дадуть цьому відбутися. Але адекватних там не знайшлося», — каже він. 24 лютого 2022 року його розбудили ракетні удари, та чоловік все одно пішов на роботу. Завод працював, проте ніхто не думав про справи — всі шукали інформацію в телефонах.
Без військового досвіду Олексій почав із волонтерства. Коли ж російські війська наближалися до Запоріжжя, відчув, що цього замало. 8 березня до нього завітала сестра з хлопцем у формі. Той служив у добробаті. Невдовзі Олексій сам доєднався до добровольчого формування в Запоріжжі. Майже рік патрулював берег Дніпра та полював на російські дрони в мобільних групах. Після розформування добробатів перейшов до 128-ї ТрО.
«Думав, що додому вже не повернусь»
На Донеччині Олексій зіткнувся з окопами, обстрілами та щоденним ризиком. Страх виявився не таким, як уявляють цивільні. «Ті, хто більше за всіх кричав, що треба йти валити москалів, вони найперші налякалися. Я мав розуміння, куди йду», — пригадує ветеран. У березні 2024 року під час виходу з позицій почався обстріл. Чоловік побачив спалах під ногами, впав, та спочатку не зрозумів масштаб поранення. «Скерував побратима в окоп і сам туди вирушив, бо москаль добиває завжди», — пояснює він. До укриття добрався повзком, з турнікетом провів понад добу. Вже в Запоріжжі лікарі ампутували ногу через турнікетний синдром.
Після операції Олексій здивував навіть себе: «Коли зрозумів, що ноги немає, подумав — ну якщо я таке пережив, то все, що чекає, просто порох». Єдине, що непокоїло, — реакція дружини. Вона не залишила його, а побачивши звичні жарти, зрозуміла, що війна не забрала кохану людину.
Попереду були місяці реабілітації та протезування у Львові. Спочатку з тростиною, а потім без неї. Сьогодні Олексій впевнено ходить, займається спортом, ходив у гори та працює у центрі національно-патріотичного виховання у Львові. «Я керувався почуттям справедливості. Мій дім намагаються забрати якісь покидьки», — резюмує ветеран.
