Протести в ірані 2025–2026 років спалахнули наприкінці грудня через катастрофічний обвал національної валюти та галопуючу інфляцію, швидко переросли в масовий виклик ісламській республіці й завершилися однією з найжорстокіших кампаній придушення за всю історію режиму. Незалежні моніторингові групи фіксують тисячі загиблих за лічені тижні, десятки тисяч арештів і майже тотальне відключення інтернету, що зробило події частково невидимими для світу. Ця хвиля, як і попередні, продемонструвала глибоке накопичене невдоволення економічною стагнацією, соціальними обмеженнями та політичною диктатурою, водночас виявивши безкомпромісну готовність влади захищати владу силою.
Події почалися зі страйків купців на тегеранських базарах, традиційно лояльних до системи, і поширилися на всі 31 провінції країни, охопивши понад 200 міст. Гасла «Смерть диктатору» та «Жінка, життя, свобода» знову зазвучали на вулицях, а символічну підтримку висловив ексильний принц Реза Пехлеві. Придушення за допомогою бойових набоїв, снайперів, рейдів на лікарні та інформаційної блокади залишило по собі глибокі шрами в суспільстві та поставило під сумнів довгострокову стабільність теократичного ладу.
Попри жорстоке придушення до середини січня та часткове згасання вуличної активності, протести 2025–2026 років стали найсерйознішим випробуванням для режиму після 1979 року. Вони поєднали економічний відчай із політичними вимогами, активізували роль молоді та жінок і посилили тиск на владу як всередині країни, так і з боку діаспори. Наслідки цих місяців — сотні страт, масові ув’язнення та подальше економічне виснаження — продовжують впливати на Іран і регіон навіть у червні 2026 року.
Історичні корені невдоволення
Ісламська Республіка Іран виникла 1979 року на хвилі революції, яка обіцяла справедливість, незалежність і гідність. Натомість система велаят-е факих — верховенство юриста-релігійного лідера — поступово перетворила країну на теократичну диктатуру з жорстким контролем над особистим життям громадян. Верховний лідер Алі Хаменеї, який обіймає посаду з 1989 року, зосередив у своїх руках ключові важелі влади, а Корпус вартових ісламської революції (КВІР) та воєнізовані загони Басідж стали головним інструментом придушення будь-якого інакодумства.
Економічні проблеми накопичувалися десятиліттями. Міжнародні санкції через ядерну програму та підтримку регіональних проксі-груп, корупція, неефективне управління державними коштами та залежність від нафти зробили життя більшості іранців дедалі важчим. Молодь, яка становить значну частку населення, зіткнулася з безробіттям, відсутністю перспектив і постійним тиском морального кодексу. Жінки щодня відчували обмеження обов’язкового хіджабу та патрулів «Газшт-е Ершад» — так званої поліції моралі.
Кожна нова хвиля протестів ставала відповіддю на конкретний тригер, але завжди відображала глибше невдоволення. У 2009 році мільйони вийшли на вулиці після сумнівних результатів президентських виборів — це був «Зелений рух» на чолі з реформаторами. У 2017–2018 та особливо 2019 року («Кривавий листопад») економічні вимоги щодо цін на пальне та субсидії швидко переросли в антиурядові гасла. Протести 2022–2023 років після загибелі Магси (Жіни) Аміні в руках поліції моралі стали найбільшою демонстрацією жіночої та молодіжної солідарності за всю історію республіки.
Економічний крах як каталізатор 2025 року
Наприкінці 2025 року іранський ріал досяг історичних мінімумів — близько 1,4–1,5 мільйона ріалів за долар США на вільному ринку. Інфляція перевищила 42 %, ціни на продукти та товари першої необхідності зросли катастрофічно. Це стало наслідком попередніх санкцій, падіння експорту нафти, військових витрат на підтримку союзників у регіоні та наслідків конфлікту з Ізраїлем у червні 2025 року, коли удари по ядерних об’єктах ще більше підірвали економіку.
Купці тегеранського Великого базару — традиційно впливова й відносно лояльна до режиму група — першими відчули удар. Неможливість імпортувати товари, зростання собівартості та падіння купівельної спроможності населення призвели до банкрутств. 28 грудня 2025 року вони закрили крамниці в центрі Тегерана — Alaeddin, Charsou та на головному базарі. Страйк став іскрою, яка запалила тліюче невдоволення по всій країні.
Як розгорнулися події: хронологія спалаху
28–29 грудня протести обмежувалися Тегераном і кількома містами: страйки, мирні зібрання, вигуки проти економічної політики. Силовики застосували сльозогінний газ. Уже 30–31 грудня акції охопили Ісфахан, Керманшах, Шираз, Хамадан. Похорони загиблих перетворювалися на нові протести.
На початку січня 2026 року рух став по-справжньому національним. Протести фіксували в усіх 31 провінціях, у понад 180–200 містах. Студенти приєднувалися до страйків, з’являлися гасла проти Хаменеї. 8 січня, після заклику Рези Пехлеві до єдності, на вулиці вийшли мільйони. У деяких районах, зокрема в провінції Керманшах, ситуація загострилася до відкритих зіткнень.
Саме тоді режим запровадив майже тотальне відключення інтернету та мобільного зв’язку, яке тривало місяцями. Це ускладнило координацію протестувальників і приховало масштаби насильства від зовнішнього світу. Силовики перейшли до застосування бойових набоїв, снайперів та групових рейдів. Лікарні ставали мішенями, родини шукали зниклих у моргах.
До середини січня великі вуличні акції придушили, хоча спорадичні протести, студентські сидячі страйки та «протести з вікон» тривали й пізніше — у лютому-березні 2026 року. Влада оголосила про «завершення заворушень», але ціна виявилася жахливою.
Масштаб репресій та людська ціна
За оцінками незалежних правозахисних організацій, зокрема Human Rights Activists News Agency (HRANA), кількість загиблих протестувальників сягає кількох тисяч підтверджених випадків, а з урахуванням непідтверджених даних та витоків — від 12 000 до понад 30 000 у пікові дні. Офіційна статистика називає значно нижчі цифри — близько 3 000 загиблих загалом, включаючи силовиків. Поранених — сотні тисяч, багато з них отримали пошкодження очей від картечі.
Арешти сягнули 20 000–50 000 осіб. Повідомлялося про тортури, сексуальне насильство в ув’язненні, примусові зізнання та швидкі страти за звинуваченнями в «ворожнечі з Богом». Деякі джерела згадували про використання іноземних найманців та хімічних речовин. Інформаційна блокада зробила точний підрахунок майже неможливим — саме це і було частиною стратегії придушення.
Порівняння з попередніми хвилями
| Рік | Тригер | Охоплення | Загиблі (оцінки незалежних джерел) | Ключові риси |
|---|---|---|---|---|
| 2009 | Сумнівні вибори | Тегеран та великі міста | Понад 100 | «Зелений рух», реформатори на чолі, ікона Неда Ага-Солтан |
| 2019 | Зростання цін на пальне | Вся країна | Близько 1500 | «Кривавий листопад», перший масштабний блекаут |
| 2022–2023 | Загибель Магси Аміні | Всі провінції, понад 100 міст | Близько 550 (включно з дітьми) | «Жінка, життя, свобода», жінки та молодь на чолі, символічне спалення хіджабів |
| 2025–2026 | Обвал ріалу та інфляція | Всі 31 провінції, 200+ міст | Від кількох тисяч до 12 000–30 000+ (різні оцінки) | Початок з базару, символічна роль Пехлеві, найжорстокіший і найшвидший розгін, тривалий блекаут |
Кожна хвиля ставала дедалі ширшою географічно та радикальнішою в вимогах, а відповідь режиму — дедалі безжальнішою. Протести 2025–2026 років вирізнялися швидкістю ескалації та масштабом насильства в стислий період.
Роль жінок, молоді та цифрового простору
Жінки знову опинилися в авангарді. Хоча протести 2025–2026 починалися з економічних вимог купців, швидко з’явилися гасла проти обов’язкового хіджабу та репресій. Дівчата та жінки продовжували символічні акти непокори — знімали хіджаб на вулицях, навіть під загрозою арешту. Молодь використовувала Telegram-канали, Instagram та закордонні медіа для поширення відео та координації, поки не запрацював блекаут.
Цифровий вимір став як зброєю протестувальників, так і полем битви. Режим вдосконалив техніку відключення зв’язку, глушіння Starlink та переслідування активістів онлайн. Водночас діаспора в Європі та США організовувала акції солідарності, тиск на уряди та інформаційну підтримку.
Цікаві факти про протести в ірані
Цікаві факти про протести в ірані
- Базар як іскра. Вперше з часів революції 1979 року саме купці — традиційна опора режиму — стали каталізатором масових протестів. Їхні страйки на тегеранських базарах показали, що навіть лояльні верстви втратили довіру до економічної політики влади.
- Рекордне падіння валюти. Ріал у грудні 2025 — січні 2026 опустився до рівня близько 1,4–1,5 мільйона за долар на чорному ринку. Це знецінення за лічені місяці зруйнувало заощадження мільйонів сімей і зробило імпорт товарів майже неможливим для малого бізнесу.
- Найдовший інформаційний блекаут. Відключення інтернету з 8 січня тривало кілька місяців — один з найтриваліших в історії сучасних протестів. Воно коштувало економіці мільйони доларів щодня та значно ускладнило документування злочинів режиму.
- Символічна роль Рези Пехлеві. Ексильний принц, син останнього шаха, не керував протестами на місці, але його заклики до єдності та використання старого прапора з левом і сонцем стали потужним символом для частини учасників і діаспори.
- Діти серед жертв. Правозахисники зафіксували десятки загиблих неповнолітніх — як від прямих пострілів, так і внаслідок рейдів на лікарні та переслідувань родин. Це підкреслює тотальний характер репресій.
- Етнічний вимір. Протести були сильнішими в курдських, белуджських та арабських регіонах, де накопичене невдоволення поєднувалося з національною дискримінацією. Деякі райони на короткий час виходили з-під повного контролю силовиків.
- Продовження опору після придушення. Навіть після згасання великих вуличних акцій у 2026 році тривали студентські протести, «протести з вікон» та символічні акції непокори хіджабу. Репресії не змогли повністю знищити дух спротиву.
Що далі: уроки та реалії 2026 року
Режим вистояв завдяки потужному апарату репресій, контролю над економікою через КВІР та відсутності єдиної організованої опозиції всередині країни. Водночас події грудня 2025 — січня 2026 року оголили вразливість системи: економічний крах б’є навіть по лояльних верствах, молодь і жінки не зламані, а інформаційна блокада не може тривати вічно в сучасному світі.
Для звичайних іранців протести стали ще одним нагадуванням про ціну мовчання та водночас про силу колективного голосу. Багато родин втратили близьких, тисячі опинилися за ґратами, а суспільство отримало нові травми. Водночас з’явилися нові символи стійкості — від купців, які першими закрили крамниці, до дівчат, які продовжують кидати виклик правилам на вулицях.
Протести в ірані не завершилися в січні 2026 року. Вони перетворилися на тривалий процес соціального та політичного бродіння, який і надалі визначатиме долю країни та регіону. Кожна нова іскра — економічна, соціальна чи політична — може знову розпалити вогонь, бо причини, що породили ці події, нікуди не зникли.
