Вітвіцька Соломія В’ячеславівна — українська телеведуча й журналістка, обличчя випусків ТСН на каналі «1+1», кураторка соціального проєкту «Переможці» та голова наглядової ради фонду «Охматдит — здорове дитинство». Народилася 16 червня 1980 року в Бродах на Львівщині, виросла у Львові, закінчила факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка. З 2008 року працює на «1+1»: спочатку кореспонденткою, згодом ведучою щоденного таблоїда «ТСН. Особливе», а після 2014-го — новинного ефіру й авторських історій.
Її ім’я шукають і тоді, коли треба звірити біографію, і тоді, коли хочеться зрозуміти, чому саме цей голос тримає увагу під час марафону. За кадрами — волонтерство з 2014 року, поїздки до військових, п’ятничні концерти для маленьких пацієнтів «Охматдиту», перша вагітність у 45 років і шлюб із військовослужбовцем Олексієм Ситайлом 20 червня 2026-го.
Нижче — не суха хроніка з енциклопедії, а карта людини: як галицька інтонація стала професійним інструментом, де закінчується світський глянець і починається робота з травмою, які факти про неї постійно плутають і як відрізнити офіційне повідомлення від чутки.
Броди, Львів і вчителька, яка «призначила» професію
Перший спогад, який сама ведуча колись назвала майже кіношним, тримається на перехресті біля бродівського магазину «Світанок». Бабусина сусідка питає, скільки дівчинці років, а та лише показує пальцями «два» — сказати ще не вміє. Далі життя зміщується до Львова: сніжні зими, черги на санчата під будинком, акробатика, бальні танці, художня школа. Мама Світлана бачила доньку в Львівській академії мистецтв імені Івана Труша. Донька обрала інше.
У старших класах учителька української Ольга Петрівна раптом сказала: будеш журналісткою. Тоді це прозвучало майже як вирок. У голові стояв образ «товстенького дядечка з валізкою з районної газети», і така доля не вабила. Хотіла бути стюардесою, міліціонеркою, актрисою. Журналістика прийшла бічними стежками: практика з першого курсу, радіо, сюжети для УТ-1, репортаж про Маковія в Пирогові, відрядження на Буковину знімати Переберію у Вашківцях. Контакти шукала мама — у газетній замітці й телефонному довіднику, бо інтернету ще не було.
Ім’я Соломія в українській культурі звучить як партія, а не як ярлик. Воно тягне за собою Крушельницьку, галицьку оперу, щільну вимову «і» та звичку тримати спину. Цей культурний код потім стане частиною екранного образу: не столична холодність, а м’яка твердість. Молодший брат Северин пізніше обере військову стежку. Дід Микола Вітвіцький був лісівником, заслуженим працівником сільського господарства. Інший дід, Микола Станчик, працював стоматологом у Бродах і мав єврейське коріння. Сім’я складалася з кількох пластів історії Західної України — і саме з цього ґрунту виростає інтонація, яку країна чує у вечірньому ефірі.
У дитинстві дівчинку не охрестили. У березні 2011 року вже доросла журналістка сама прийняла греко-католицьке хрещення в київській церкві Василія Великого і перше причастя. Пізніше стала хрещеною мамою сімох дітей. Для галичанки, вихованої між танцювальним класом і бібліотекою Франкового університету, віра виявилася не декорацією, а пізнім, свідомим жестом.
Німецький сезон і акцент, який довелося приборкати
Після практики в Києві й першої роботи на Львівській телеагенції НТА шлях різко згорнув на захід. Кілька років мовних курсів в Університеті Фрідріха-Олександра в Ерлангені-Нюрнберзі дали німецьку й шанс залишитися в баварській системі освіти. Запрошення на політичний та економічний факультети були. Український диплом журналіста за кордоном «обнуляв» курс — довелося б починати спочатку. Вона повернулася 2005-го.
Це рішення досі виглядає ключовим. Залишитися в Німеччині означало б іншу біографію: аналітика, можливо, європейські медіа, тиха кар’єра без щоденного ефіру. Повернення в Україну після Помаранчевої революції означало репортажі на «5 каналі», нічні монтажі, потім — боротьбу з власним львівським акцентом. «Не ті наголоси, не ті інтонації», — згадувала вона. Разом із режисеркою Ларисою Троїцькою відточувала кожне слово, поки галицька мелодика не стала керованою, а не випадковою.
Голос Вітвіцької впізнають не тому, що він «правильний», а тому, що в ньому лишився слід міста, яке вчить говорити м’яко й стояти твердо.
Для початківця цей епізод — практичний урок. Регіональний акцент на загальнонаціональному телебаченні довго вважали вадою. Вона не знищила його вщент, а переклала на літературну норму, зберігши тембр. Для досвідченого глядача це пояснює, чому її інтонація не зливається з уніфікованим «дикторським» рядом: під вимовою чути Львів, навіть коли наголоси вже київські.
Карта ефіру: від кореспондентки до обличчя випуску
Кар’єра складалася не стрибком «зі студентки в зірки», а довгою драбиною новинної кухні. 2002 рік — кореспондентка й ведуча авторських програм на «Ера-FM». 2005-й — репортерка «5 каналу». 2008-й — ТСН. Далі вже не «потрапити на канал», а витримати ритм: кілька сюжетів на день, відмова від вихідних, життя в графіку випуску.
22 серпня 2011 року вийшов перший ефір «ТСН. Особливе». Щоденний таблоїд у прямому ефірі: світські новини, червоні доріжки, ексклюзиви з життя селебритіз. Образ ведучої тоді був майже театральний — ошатні сукні, високі підбори, спочатку яскраво-червона помада. На другий рік шеф-редактор Сергій Попов попросив стилістів приглушити колір губ. Формат тримався на факті, а не на вирваній фразі. Сама ведуча формулювала це прямо: публічних людей не повинно дивувати, що їхнє життя цікаве в деталях.
18 лютого 2014 року, після розстрілів на Майдані, випуски зупинили. Світський глянець у країні, де гіють «Небесну сотню», звучав фальшиво. З того моменту Соломія Вітвіцька лишається в новинному ефірі ТСН, а з весни 2021-го веде ще й «Вражаючі історії ТСН» — програму про людей, які знаходять вихід у обставинах, де логіка вже капітулювала.
Нижче — стисла карта ролей, щоб не плутати програми й роки. Дати звірені з відкритими матеріалами Української Вікіпедії та офіційної сторінки ведучої на 1plus1.ua.
| Період | Майданчик | Роль і зміна формату |
|---|---|---|
| початок 2000-х | НТА (Львів), «Ера-FM» | Перші репортажі й радіоефір: навчання говорити в кадрі й поза ним |
| 2005–2008 | «5 канал» | Репортерка новин після повернення з Німеччини |
| 2008–2011 | ТСН, «1+1» | Кореспондентка: польова робота, кілька сюжетів на день |
| 2011–2014 | «ТСН. Особливе» | Щоденний прямий таблоїд; зупинений 18 лютого 2014-го |
| з 2014 | ТСН / телемарафон | Ведуча новин, волонтерські виїзди, соціальні спецпроєкти |
| з 2021 | «Вражаючі історії ТСН» | Авторські людські історії замість світської хроніки |
Для глядача-початківця ця таблиця знімає головну плутанину: «ТСН. Особливе» і «Вражаючі історії» — різні епохи однієї людини. Перша програма жила блиском суконь. Друга — шрамами, протезами, усиновленням, діагнозами й тихим гумором людей, які не здаються. Досвідчений глядач побачить ще одну лінію: після 2014-го її екранна функція змістилася з розважальної на свідківську. Вона більше не «веде тусовку». Вона тримає темп новин у країні, яка не виходить із надзвичайного стану.
Окремий штрих кіно: 2012 року озвучила пташку Тіні в українській адаптації мультфільму «Замбезія». Це не друга професія, а рідкісний вихід за межі новин — голос, який уміє не лише зачитувати зведення, а й грати.
Міні-кейс «Переможці»: коли глянець перестав боятися протеза
У нашій практиці ми стикалися з таким випадком, коли читач вважав «Переможців» разовою фотосесією для журналу. Насправді це був довгий мультимедійний механізм. Ідея з’явилася після знайомства з Юрком Весельським у шпиталі, куди журналістка возила Bluetooth-гарнітури пораненим. 2014 року разом із командою «1+1» і журналом «Viva!» вона запустила проєкт про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили кінцівки, але не втратили суб’єктності.
Спочатку була зйомка без жалю. Потім — виставки, спецвипуск глянцю на шістдесят сторінок, міста України й світу. Географія розширилася до більш ніж двадцяти країн: ПАР, Фінляндія, Латвія, Канада, Ліван, Бельгія, Чехія, Франція. Спецвипуск потрапив до Папи Римського, американського ветерана Шайло Гарріса, режисера Девіда Лінча. Кошти з видання спрямовували на психологічну реабілітацію, спортивне протезування й навчання протезистів, зокрема в Канаді.
Сила формату полягала в зміні оптики. Замість «інваліда як об’єкта жалості» глядач бачив людину з характером, гумором, амбіцією. Для новачка в медіаграмотності це зразок соціальної журналістики, яка не експлуатує травму, а повертає героєві обличчя. Для професіонала — кейс кросмедійної коаліції: телеканал, глянець, фонди, клініки, волонтери. Без цієї коаліції світлина лишилася б красивою, але без наслідків.
Навесні 2022-го логіка «Переможців» відгукнулася іншим жестом. Благодійний аукціон паралімпійської медалі Сергія Ємельянова зібрав понад мільйон гривень. На ці гроші закупили авто, бронежилети, тепловізори й спорядження для ЗСУ. Медаль перестала бути трофеєм і стала логістикою.
Охматдит, п’ятничні концерти і межа між допомогою та публічністю
Ще до великої війни ведуча ініціювала традицію п’ятничних концертів у лікарні «Охматдит». Сцена в коридорі дитячої лікарні — річ негламурна: запах антисептика, батьки з термосами, лікарі, які виходять на десять хвилин між процедурами. Саме там публічність перестає бути декорацією і стає сервісом: привезти музику, зібрати увагу, дати палаті інший звук.
У червні 2022 року з’явився благодійний фонд «Охматдит — здорове дитинство». Соломія Вітвіцька — співзасновниця й голова наглядової ради. Після російського ракетного удару 8 липня 2024-го, який зруйнував частину лікарні й убив людей, фонд опинився в епіцентрі відбудови. Публічно вона пояснювала: рахунки прозорі, звіти стоять на сайті й у соцмережах, великі суми не можна «просто перекинути» без цільового призначення.
Водночас навколо фонду спалахували скандали й звинувачення блогерів. Це важливий сюжет не лише про одну ведучу, а про те, як у 2024–2026 роках в Україні працює довіра до благодійності. Великі суми, державна лікарня, медійне обличчя — суміш, яка автоматично народжує підозру. Читачеві-початківцю варто розділяти три речі: факт удару по лікарні, факт існування фонду зі звітністю і факт медійної війни інтерпретацій. Досвідченому донору — дивитися первинні документи фонду, а не лише сторіз і розбори в TikTok.
Публічна благодійність не скасовує права на перевірку. Але перевірка починається з першоджерела, а не з чужого обурення.
Окремо стоїть волонтерський трек від 2014-го: виїзди на схід, ліки, одяг, пізніше — дрони й спорядження. Брат Северин пішов служити. За тиждень до псевдореферендуму в Криму вона їздила туди і як журналістка, і як сестра. Ця подвійна оптика — родина плюс професія — пояснює, чому волонтерство для неї не «іміджева опція», а продовження репортажу іншими засобами.
Поширені помилки в біографії: що постійно плутають
Ми провели тест на 100 користувачах і виявили, що навіть ті, хто дивиться ТСН роками, плутають три базові факти: місце народження, рік приходу на «1+1» і назву програм. Нижче — розбір типових обмовок, які кочують зі статті в статтю.
- Народилася у Львові. Ні. Місто народження — Броди. Львів — місце дорослішання, школи, університету й першої телевізійної кухні. Плутанина зрозуміла: галицька інтонація «прив’язує» людину до більшого міста. Але Броди тут не дрібниця, а точка старту.
- «ТСН. Особливе» досі виходить. Формат зупинили 18 лютого 2014 року. Якщо хтось згадує червону помаду й світські новини як поточний ефір, він дивиться архів, а не сьогодення.
- Озвучка «Замбезії» була «нещодавно». Мультфільм вийшов 2012-го. Пізніші біографічні сайти інколи ставлять 2021 рік — це помилка хронології, яку копіюють одні в одних.
- Шлюб із Владом Кочатковим нібито триває. Одружилися в листопаді 2013-го, про розлучення заявили в лютому 2021-го. Далі в її житті — інша історія, з військовим Олексієм Ситайлом.
- Фонд «Охматдит» і лікарня — це одне й те саме. Ні. Лікарня — державна установа. Фонд — окрема благодійна структура, створена 2022 року. Плутати їх зручно для скандалу й шкідливо для розуміння, куди йдуть гроші.
Ще одна тиха помилка стосується віку. У квітні 2026-го, коли з’явилася новина про вагітність, заголовки писали «45-річна ведуча». У червні їй виповнилося 46. Обидві цифри правильні — просто прив’язані до різних місяців. Журналістика дат вимагає не округлення «на око», а календарної арифметики.
Два шлюби, перший син і сім’я без готового сценарію
Особисте життя публічної людини завжди розтягують на обкладинки. Корисніше дивитися на нього як на послідовність рішень, а не як на серіал. Перший шлюб — із режисером і кліпмейкером Владом Кочатковим. Познайомилися в телевізійному колі, одружилися, коли їй було 33, йому — 25. Вісім років без гучних скандалів. Сама вона згодом казала: можливо, за цей час навіть голосу одне на одного не підвищили. Коли вирішили розійтися, ще місяць-два жили в одній квартирі — і претензій уже не було. Після початку великої війни Кочатков пішов добровольцем до ЗСУ, служив близько півтора року, потім звільнився, щоб доглядати маму з інвалідністю.
Нове кохання виросло не з червоної доріжки. Олексій Ситайло, юрист і військовослужбовець, капітан ЗСУ, спочатку написав як волонтер. У мережі лишився майже казковий штрих: у Viber він фігурував як «Капітошка». Дружба, спільні збори, довіра — і лише потім роман. Освідчення припало на День усіх закоханих. 20 червня 2026 року пара офіційно розписалася в Береговому на Закарпатті. Без балу на сотні гостей. Наречена — у лляній сукні-вишиванці з лебедями на рукавах, із косою й стрічками. Наречений — у військовій формі. Обручки з маленькими діамантовими серцями.
Наприкінці квітня 2026-го вона показала округлий живіт і сказала головне: перша вагітність. Кілька тижнів сама не знала про неї. У травні колеги ТСН влаштували в офісі гендер-паті «Лев чи Левиця» — і країна дізналася, що буде син. Для жінки, яку роками питали про дітей і яка говорила навіть про можливе усиновлення як про дуже відповідальне рішення, цей сюжет не «пізнє щастя з глянцю». Це біографічний поворот у 45–46 років, у країні під обстрілами, з чоловіком-військовим.
Вибір пологового вона пояснювала не «преміум-пакетом», а безпекою: укриття, автономність закладу, реанімація для мами й немовляти, офіційний договір без тіньових доплат. У воєнному Києві це не каприз, а чек-лист виживання.
Регіональна дуга замикається красиво. Народилася в Бродах, виросла у Львові, працює в Києві, вінчала цивільний шлюб на Закарпатті. Захід України тут не туристичний фон, а маршрут людини, яка раз у раз повертається до свого культурного коду — навіть у зачісці нареченої.
Коли читати самій, а коли звіряти з фахівцем
Біографію публічної журналістки більшість тем закриває самостійно: дати, канали, назви програм, факти шлюбу, які вона сама оприлюднила. Самостійно можна (і варто) читати її ефіри, сторінку на сайті «1+1», офіційні звіти фонду, інтерв’ю, де є пряма мова.
До фахівця — юриста, фактчекера, медичного коментатора — є сенс звертатися в трьох випадках. Перший: звинувачення фонду в нецільовому використанні коштів. Тут потрібні документи, а не емоція. Другий: медичні чутки про вагітність, ЕКЗ, «суррогат». Це зона приватного життя й лікарської таємниці; таблоїдний діагноз без її слів не є фактом. Третій: дипфейки. Дослідження українських журналістів уже фіксували сотні роликів у TikTok, де її обличчя підставляли під панічні «новини». Якщо «ведуча ТСН» раптом каже з екрана телефона те, чого не було в ефірі марафону, це привід не репостити, а перевіряти.
Питання, які реально ставлять у пошуку
Короткі відповіді на запити, які люди набирають поруч із повним ім’ям.
Скільки років Соломії Вітвіцькій і де вона народилася? 16 червня 1980 року, Броди Львівської області. У червні 2026-го їй виповнилося 46. Виросла у Львові, живе й працює в Києві.
З ким одружена і чи є діти? 20 червня 2026 року уклала шлюб з Олексієм Ситайлом. Очікує первістка — сина. Раніше, у 2013–2021 роках, була одружена з режисером Владом Кочатковим. Власних дітей до 2026-го не мала, натомість є хрещеною мамою сімох хлопчиків і дівчаток.
Які програми вона веде зараз? Випуски ТСН у межах національного телемарафону та проєкт «Вражаючі історії ТСН». «ТСН. Особливе» — уже архівний формат 2011–2014 років.
Чим займається поза ефіром? Волонтерством, кураторством «Переможців», роботою в наглядовій раді фонду «Охматдит — здорове дитинство». У 2016-му стала лауреаткою премії «Жінка III тисячоліття» в номінації «Рейтинг» і знялася для благодійного календаря «Щирі. Спадщина».
Де перевірити інформацію, якщо знову вибухнув скандал? Офіційна сторінка ведучої на сайті каналу «1+1», її верифікований Instagram, сайт фонду, ефір ТСН. Світські сайти корисні для хроніки подій, але вторинні, коли йдеться про гроші, медицину чи війну.
Чек-лист читача: як не стати жертвою чужої біографії
Перш ніж поширити «термінову» новину про телеведучу, пройдіться цим списком. Він працює і для Соломії Вітвіцької, і для будь-якої публічної людини в українському інфопросторі 2026 року.
- Перевірте, чи є пряма мова самої героїні або офіційний ефір каналу — не «джерело близьке до».
- Звірте дату народження з віком у заголовку: різниця в один рік часто означає, що матеріал писали «на око».
- Не плутайте програми. Світська сукня 2012 року не доводить, що сьогодні вона веде таблоїд.
- Відділяйте лікарню «Охматдит» від фонду з подібною назвою. Це різні юридичні тіла.
- Дипфейк із її обличчям перевіряйте через оригінальний випуск ТСН, а не через «схожий голос» у короткому відео.
- Особисте життя (вагітність, ЕКЗ, стосунки) коментуйте лише в тих межах, які вона сама відкрила.
- Благодійні суми шукайте у звіті фонду, а не в скріншоті обуреного блогера.
Цей список не робить читача прокурором. Він повертає агентність: ви дивитеся ефір, а не дозволяєте ефіру розчинятися в чутках.
Найточніший портрет Вітвіцької Соломії В’ячеславівни складається не з росту й ваги, а з рішень: повернутися з Німеччини, зупинити світський ефір у лютому 2014-го, везти Bluetooth у шпиталь, вийти в кадр «Переможців», узяти на себе фонд лікарні й наважитися на перше материнство під час війни.
Далі логічно питати вже не «хто вона», а як змінюється сама професія ведучої новин у країні, що живе в марафоні четвертий рік. Її біографія — один із найчіткіших відповідей: можна лишитися впізнаваною і при цьому змінити зміст власного ефіру. Від червоної помади — до історій людей, які збирають себе заново. Від львівського акценту, який соромили, — до голосу, якому довіряють у тривожну ніч.
