Сергій Юрійович Юрський (1935–2019) — радянський і російський актор, режисер та письменник, чиє ім’я навіки зрослося з образом великого комбінатора Остапа Бендера. Народний артист РРФСР, він пройшов шлях від студента-юриста до зірки двох легендарних сцен — ленінградського БДТ імені Товстоногова й московського Театру імені Моссовета, лишивши по собі спадщину, у якій сміх межує з філософією.
Його обдарування було рідкісно багатогранним: блискучий комік і тонкий трагік, режисер, читець, поет і прозаїк, що публікував п’єси під псевдонімом Ігор Вацетіс. За понад чотири десятки кінокартин і незліченні театральні вечори він виліпив галерею образів, які й досі переглядають та цитують у кількох поколінь глядачів.
Окрема, особливо важлива для нас сторінка — його громадянська позиція. Українське коріння батька, відкрите засудження анексії Криму 2014 року й місце у «білому списку» діячів культури, що підтримали територіальну цілісність України, роблять постать Юрського близькою саме українському читачеві.
Ленінградське дитинство у театральній родині
Сергій Юрський народився 16 березня 1935 року в Ленінграді, у родині, де мистецтво було повітрям буденності. Його батько, Юрій Сергійович Юрський (справжнє прізвище — Жихарєв, 1902–1957), був відомим режисером і актором; родом з України, він свого часу виступав із Держоркестром України і взяв сценічний псевдонім, який згодом став прізвищем сина. Мати, Євгенія Михайлівна Юрська-Романова, викладала музику, тож хлопчик змалечку ріс серед репетицій, нотних аркушів і вечірніх розмов про роль і ритм.
Театр манив його з раннього дитинства, хоча батьки — як це нерідко буває в акторських сім’ях — мріяли вберегти сина від примх непевної професії. Школу майбутній артист закінчив із золотою медаллю, що відкривало двері до будь-якого факультету. Та вибір, який він зробив наступним, лише на перший погляд здавався відходом від сцени — насправді це був довгий, петлястий шлях до неї.
Від юридичного факультету до акторської долі
Після школи юнак вступив на юридичний факультет Ленінградського державного університету. Здавалося, доля вела його до судових залів і параграфів, проте серце тягнуло в інший бік — туди, де світло рампи й завмерла зала. Після третього курсу Юрський облишив юриспруденцію й 1955 року вступив на акторський факультет Ленінградського театрального інституту імені О. М. Островського, на курс Леоніда Макар’єва.
Рішення проміняти диплом юриста на ризиковану акторську стежку виявилося найточнішим вироком, який Сергій Юрський коли-небудь виніс — на користь сцени.
Талант юнака помітили швидко: уже після другого курсу, 1957 року, його запросили до трупи Великого драматичного театру (нині — БДТ імені Товстоногова). Інститут він закінчив 1959-го, але фактично його велика кар’єра почалася ще студентом — із епізодів, що блискавично переростали в головні ролі.
Епоха Товстоногова і тріумф на сцені БДТ
Із середини 1960-х Юрський став одним із провідних акторів легендарної трупи Георгія Товстоногова — режисера, який цінував у ньому інтелект і вміння читати між рядками. Саме Товстоногов назвав його «актором-інтелектуалом»: Юрський не просто промовляв текст, а додавав до кожного образу шари психології, іронії та прихованого болю. Його сценічні ролі — Чацький, Тузенбах, Езоп у «Лисиці і винограді», професор Полежаєв у «Неспокійній старості» — стали еталонами для театралів тієї доби.
1974 року актор дебютував як режисер, поставивши на сцені БДТ виставу «Мольєр» за п’єсою Михайла Булгакова. Це був той рідкісний випадок, коли виконавець і постановник зливаються в одну творчу волю. 1978-го Юрський залишив рідний театр — не через гучний конфлікт, а в пошуку нових горизонтів, які зрештою привели його до Москви. Згодом його талант оцінили й за кордоном: він виходив на сцену паризького театру та Національного театру в Брюсселі.
Кіно, яке подарувало йому безсмертя
Театр зробив Юрського майстром, а кінематограф — народним улюбленцем. Перш ніж заглибитися в деталі, варто окинути оком найяскравіші екранні образи актора, зведені в одну таблицю.
| Фільм | Рік | Роль |
|---|---|---|
| Час, вперед! | 1965 | Давид Маргуліс |
| Республіка ШКІД | 1966 | Вікніксор |
| Золоте теля | 1968 | Остап Бендер |
| Місце зустрічі змінити не можна | 1979 | Іван Груздєв |
| Шукайте жінку | 1982 | метр Роше |
| Любов і голуби | 1984 | дядя Мітя |
Джерело даних про ролі та роки: Вікіпедія.
Поворотною стала роль Остапа Бендера у «Золотому теляті» (1968) режисера Михайла Швейцера — Юрський першим утілив на екрані хитромудрого авантюриста за романом Ільфа і Петрова, і багато глядачів досі вважають його виконання неперевершеним. Не менш упізнаваним зробив актора суворий, але по-людськи теплий директор інтернату Вікніксор у «Республіці ШКІД». А дядя Мітя з комедії «Любов і голуби» — це вже фольклорний персонаж, чиї репліки розійшлися на цитати.
Загалом Сергій Юрський знявся в понад сорока фільмах, грав у телесеріалах, озвучував мультфільми й працював артистом дубляжу. Його діапазон вражав: від ексцентричної комедії до пронизливої драми, від історичних полотен до екранізацій класики — Гоголя, Достоєвського, Чехова.
Поряд із хрестоматійними образами в його доробку — десятки несхожих ролей: імпровізатор у «Маленьких трагедіях», диктатор у «Падінні Кондора», метр Роше в детективі «Шукайте жінку», герої стрічок «Інтервенція», «Король-олень» і «Не бійся, я з тобою». Уже в зрілому віці, 2008 року, він зіграв батька поета Йосипа Бродського у фільмі «Півтори кімнати, або Сентиментальна подорож на батьківщину» — роль стриману, майже акварельну, де кожен погляд важив більше за репліку. Така здатність бути різним і впізнаваним водночас — рідкісний дар, який вирізняв Юрського з-поміж сучасників.
Окремою главою його життя була естрада слова. Юрський роками їздив із сольними літературними вечорами, де сам-один тримав увагу повної зали годинами. Українська публіка знала його не лише з екрана: він виступав у філармоніях, зокрема в Одесі, де його Остапа Бендера вважали майже земляком, і час від часу гостював у Києві, де афіша з його іменем гарантувала аншлаг. Цей формат — актор наодинці з текстом і глядачем — оголював саму суть його майстерності: уміння тримати паузу так, що в ній народжувався цілий світ.
Москва, режисура і література
1978 року Юрський переїхав до Москви, ставши актором, а згодом і режисером Театру імені Моссовета. Із 1991-го він водночас грав і ставив вистави на сцені театру «Школа сучасної п’єси». Сцена ніколи не була для нього єдиним полем — паралельно розкривався письменник.
Юрський — автор кількох книжок прози та есеїстики, серед яких «Хто тримає паузу», «Впізнавання», «Гра в життя». Свої п’єси він публікував під вигаданим іменем Ігор Вацетіс, наче граючись із власною ідентичністю автора й персонажа. Його повість «Чернов», написана ще в середині 1970-х, лягла в основу режисерського кінодебюту 1990 року — однойменної стрічки «Чернов». Слово важило для нього не менше за жест: він був ще й блискучим читцем, що збирав аншлаги, читаючи зі сцени Пушкіна, Бабеля, Жванецького.
Цікаві факти про Сергія Юрського
- Золота медаль і юрфак. Перед сценою він устиг побути студентом юридичного факультету, і лише після третього курсу остаточно обрав театр — рідкісний приклад пізнього, але точного покликання.
- Перший екранний Остап Бендер. У «Золотому теляті» Юрський став першим кіновтіленням великого комбінатора, заклавши планку, яку наступні виконавці змушені були долати.
- Письменник під маскою. П’єси він підписував псевдонімом Ігор Вацетіс, ніби розводячи на різні полюси актора й драматурга в одній людині.
- Сцена без кордонів. Юрський виходив до публіки не лише в СРСР — він грав у театрах Парижа та Брюсселя.
- Акторська династія. Його донька Дарія Юрська теж стала актрисою, продовживши родинну традицію вже на московській сцені.
Родина й особисте життя актора
Особисте життя Сергія Юрського теж було вплетене в тканину театру. Його першою дружиною стала актриса Зінаїда Шарко. Другою — Наталія Тенякова, актриса БДТ, з якою він прожив десятиліття поряд і на сцені, і вдома. Від цього шлюбу народилася донька Дарія Юрська, актриса Московського художнього театру імені Чехова.
Так склалася ціла мистецька династія, де професію передавали не за обов’язком, а за любов’ю до ремесла. Колеги згадували Юрського як людину дотепну й самоіронічну: він якось пожартував, що псує настрій публіці своїм «занудством», аби вберегти від нього власну сім’ю. За цим жартом ховався перфекціоніст, який ставив до себе вищі вимоги, ніж до будь-кого довкола.
Громадянська позиція і підтримка України
У часи, коли мовчання було зручнішим за слово, Сергій Юрський говорив. Він підписував відкриті листи на захист свободи слова, закликав припинити війну в Чечні, виступав проти етнічної дискримінації. Та найгучніше для українського вуха звучить його реакція на події 2014 року: актор відкрито засудив анексію Криму й назвав ставлення російської влади та суспільства до України «несподіваним і жахливим проявом національного безкультур’я».
Міністерство культури України внесло Сергія Юрського до «білого списку» діячів культури, які підтримали територіальну цілісність держави й виступили проти російської агресії.
Ця позиція не була випадковою: українське коріння батька, спогади про зв’язок родини з українською культурою — усе це жило в ньому як частина особистої історії. Юрський розрізняв «опозицію» й «позицію», наголошуючи, що його справжня відповідь часові — це нові вистави й чесна робота на сцені. За життя він був удостоєний звання народного артиста РРФСР (1987), театральної премії «Золота маска» та глядацької нагороди «Зірка Театрала» (2011).
Спадщина, що триває
Сергій Юрський пішов із життя рано-вранці 8 лютого 2019 року в московській лікарні, на 84-му році життя; причиною смерті донька назвала зупинку серця. Прощання відбулося в Театрі імені Моссовета, куди натовпами йшли шанувальники, колеги й друзі. Та коли мова про таких митців, дата смерті — лише формальність у документах.
Образи, створені Юрським, продовжують жити власним життям. Новий глядач відкриває для себе його Остапа Бендера, перемотуючи «Золоте теля» на стримінгових платформах; театрали перечитують його есеї; студенти акторських факультетів розбирають його паузи й інтонації як підручник майстерності.
Чим далі відходить радянська епоха, тим виразніше видно, що Юрський був не просто її продуктом, а й тихим опонентом — людиною, яка вміла грати дозволене так, щоб у підтексті бриніло заборонене. Його іронія ніколи не була злою, а інтелігентність — показною; він залишив по собі рідкісне поєднання легкості й глибини, яке так важко підробити. Для української аудиторії його постать має додатковий вимір: митець, що мав сміливість назвати агресію проти України її справжнім ім’ям, заслуговує, щоб про нього пам’ятали не лише за ролями.
Якщо ви ще не бачили його дядю Мітю чи професора Груздєва — це чудова нагода почати знайомство саме з цих ролей, а далі дозволити цікавості вести вас углиб його фільмографії. За матеріалами Великої української енциклопедії, постать Юрського посідає окреме місце серед митців, чия творчість перетнула межі однієї епохи й однієї країни.
