Дві імперії розірвали українську землю навпіл ще задовго до серпня 1914 року, і коли гарматний грім прокотився Європою, мільйони українців опинилися по різні боки одного окопу. Брат стріляв у брата не з ненависті, а тому що один носив шинель російського зразка, а інший — австро-угорського. Ця стаття розповідає, як склалася доля українських земель між 1914 і 1918 роками: від перших мобілізаційних наказів до Галицької битви, від таборів у Талергофі до Українських січових стрільців, від революційного Києва до проголошення незалежності.
За чотири роки війни Україна перетворилася на один із найкривавіших театрів бойових дій у Європі — тут проходила лінія фронту, палали села Волині й Тернопільщини, а мирні жителі мільйонами ставали біженцями. Водночас саме ця катастрофа розбудила політичну свідомість нації: із руїн імперій постала ідея власної держави, яка втілилася у Центральній Раді, Українській Народній Республіці та Західноукраїнській Народній Республіці.
Українські землі напередодні великої катастрофи
На початку XX століття етнічна українська територія була розділена кордоном, що тягнувся приблизно по річці Збруч. Наддніпрянська Україна — Київщина, Полтавщина, Харківщина, Волинь, Поділля — входила до складу Російської імперії. Галичина, Буковина та Закарпаття перебували під владою Австро-Угорщини. Це не було просто адміністративним поділом: два імперські центри виховували своїх українців по-різному, формуючи різні мови повсякдення, різні політичні звички і навіть різне ставлення до власної ідентичності.
У Наддніпрянщині українська мова була фактично витіснена з офіційного простору Валуєвським циркуляром і Емським указом, тож національний рух діяв здебільшого підпільно або через культурницькі гуртки. У Галичині, навпаки, українці — точніше, русини, як їх тоді часто називали, — мали свої школи, пресу, кооперативи та представництво у Віденському парламенті. Саме тому, коли війна щойно розпочалася, галицькі українці зустріли її з набагато більш вираженою політичною програмою, ніж їхні наддніпрянські брати.
Мобілізація: мільйони українців по обидва боки фронту
28 липня 1914 року Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, і за лічені тижні в конфлікт втягнулися майже всі великі держави континенту. Обидві імперії негайно розпочали загальну мобілізацію, і українське населення потрапило під призов масово. За узагальненими оцінками істориків, до армій обох імперій було мобілізовано приблизно 4,5 мільйона українців: близько 4 мільйонів пішли до лав російської армії, а ще 250–700 тисяч — до австро-угорської, залежно від методики підрахунку різних дослідників.
Ці цифри вражають ще сильніше, якщо уявити конкретну ситуацію: рідні брати, що жили по різні боки Збруча, одягали різну форму й опинялися в протилежних окопах на Галицькому фронті. Втрати серед українців також були колосальними — за різними оцінками, від 580 тисяч до понад мільйона загиблих і померлих від ран, хвороб та полону. Це означає, що майже кожна українська родина того часу мала загиблого або зниклого безвісти родича.
Показово, що жодна з імперій так і не наважилася створити окремий український національний підрозділ у складі своєї армії — на відміну від чехів, поляків чи вірмен, які такі частини мали. Українці служили розпорошено, у складі мішаних полків, і це стримувало формування єдиної національної військової традиції аж до 1917 року.
Галицька битва та трагедія Талергофу
Уже в серпні 1914 року Галичина стала ареною однієї з наймасштабніших операцій початкового періоду війни — Галицької битви. Російська армія просунулася далеко на захід, зайняла Львів, а австро-угорські війська зазнали важких втрат і були відкинуті до Карпат. Лінія фронту потім котилася туди й назад через ті самі міста і села кілька разів упродовж наступних років, перетворюючи Тернопільщину, Буковину та Волинь на суцільну зону руйнувань.
Австрійська влада, охоплена підозрою до власного українського населення, розгорнула жорстокі репресії проти так званих русофілів — тих, кого підозрювали у симпатіях до Росії. Тисячі мирних мешканців Галичини й Буковини без суду відправляли до концентраційного табору Талергоф поблизу Граца, де за роки війни загинули сотні людей від голоду, холоду та епідемій. Ця трагедія досі залишається однією з найменш відомих широкому загалу сторінок української історії початку XX століття, хоча її наслідки відчувалися у міжвоєнній Галичині ще довгі роки.
Українські січові стрільці — народження нової ідентичності
Восени 1914 року з добровольців Галичини та Буковини сформувався легіон Українських січових стрільців у складі австро-угорської армії. Це підрозділ мав символічне значення, яке далеко переважало його реальну бойову чисельність: уперше за десятиліття українці воювали під власними синьо-жовтими відзнаками, зі своїми командирами і своєю піснею. Стрільці билися на горі Маківка, на Лисоні, під Бережанами, здобуваючи легендарну славу, яка згодом живила українську армію під час визвольних змагань 1917–1921 років.
Порівняння становища українців у двох імперських арміях наочно показує, наскільки різними були умови по обидва боки кордону.
| Показник | Російська імперія | Австро-Угорщина |
|---|---|---|
| Орієнтовна кількість мобілізованих українців | близько 4 млн осіб | 250–700 тис. осіб |
| Окремий національний підрозділ | не створювався | Легіон Українських січових стрільців (з 1914 р.) |
| Ставлення влади до національного руху | заборони мови, підозра до “мазепинців” | репресії проти “русофілів”, табір Талергоф |
| Політичне представництво українців | обмежене, здебільшого підпільне | депутати парламенту, легальні партії |
За даними Інституту історії України НАН України та матеріалів видання «АрміяInform», найбільш узгоджена сучасними дослідниками оцінка втрат серед українських вояків обох армій коливається в межах 580 тисяч – 1,3 мільйона загиблих, залежно від того, чи враховуються зниклі безвісти та померлі від ран у тилових шпиталях.
Тил, біженці та повсякденне життя під тягарем війни
Фронт котився туди й сюди територією України впродовж чотирьох років, і кожне таке коливання виривало з домівок десятки тисяч людей. Станом на осінь 1918 року лише в межах українських земель налічувалося близько 1,5 мільйона біженців — людей, які або тікали самі, рятуючись від бойових дій, або були примусово виселені військовою владою вглиб території “своєї” імперії. Багато сіл Волині та Галичини були спалені дощенту, а їхні жителі опинилися розкидані від Сибіру до Богемії.
У тилу тим часом жінки масово замінили чоловіків на заводах, у полях та на залізниці. Ціни на хліб і сіль зростали щомісяця, продовольчі картки стали звичною реальністю, а епідемії тифу й іспанки, що почалися наприкінці війни, забирали не менше життів, ніж куля на фронті. Діти-сироти, скалічені війною солдати, які поверталися без рук чи ніг, — усе це формувало нову, значно суворішу картину повсякденності, яку суспільство ще не бачило в такому масштабі.
Цікаві факти про війну на українських землях
- 8 вересня 1914 року над містом Жовква штабс-капітан Петро Нестеров здійснив перший в історії авіації повітряний таран, атакувавши беззбройним літаком австро-угорський розвідувальний аероплан.
- У складі австро-угорської армії в Галичині діяв турецький корпус — союзники Відня надсилали свої війська аж із Малої Азії, щоб втримати Східний фронт.
- Найбільше руйнувань серед українських регіонів зазнали території сучасних Тернопільської та Волинської областей, через які лінія фронту проходила найдовше.
- Українські січові стрільці стали кузнею кадрів: чимало їхніх командирів згодом очолили частини Української Галицької армії у 1918–1919 роках.
- Жоден з імперських урядів так і не наважився офіційно визнати “українське питання” аж до самого краху обох монархій у 1917–1918 роках.
Революція 1917 року і народження Центральної Ради
Лютнева революція в Петрограді у 1917 році миттю змінила правила гри. Царська влада, яка десятиліттями стримувала український рух, впала за лічені дні, і в Києві вже 4 березня 1917 року утворилася Українська Центральна Рада на чолі з істориком Михайлом Грушевським. Спочатку вона вимагала лише автономії у складі демократичної Росії, але швидкий розпад імперії підштовхував події значно швидше, ніж очікували самі творці Ради.
Паралельно в самій армії розгорнувся потужний рух за “українізацію” військових частин: солдати-українці на Південно-Західному та Румунському фронтах, на Чорноморському флоті масово вимагали створення окремих національних підрозділів і присяги українському народові. Ці стихійні з’їзди й мітинги стали живою тканиною, з якої згодом зростуть перші збройні сили молодої держави.
Незалежність під вогнем: доля 1918 року
22 січня 1918 року Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила повну незалежність Української Народної Республіки — рішення, ухвалене буквально під канонаду більшовицьких військ, які вже наступали на Київ. Того ж року, 9 лютого, УНР підписала Берестейський мир із Центральними державами, ставши першою державою, яка вийшла з війни окремим договором.
На заході тим часом, коли восени 1918 року Австро-Угорська імперія затріщала по швах, галицькі українці не гаяли часу: 1 листопада 1918 року у Львові було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Так одна світова катастрофа породила одразу дві українські держави — щоправда, обидві були приречені на важку боротьбу за виживання серед ворожого оточення, яка невдовзі переросла у визвольні змагання і війну з більшовицькою та польською арміями.
Досвід чотирьох років війни залишив на українських землях глибокий і суперечливий слід: мільйони загиблих і покалічених, спалені міста та спустошені села, але водночас — уперше за століття реальний шанс на власну державність. Ті, хто пройшов через окопи Карпат, табори Талергофу чи мітинги революційного Києва 1917 року, уже не могли повернутися до життя без політичних прав і без мови, яку раніше було заборонено вживати в офіційних установах. Саме тому досвід 1914–1918 років часто називають прологом до всієї подальшої історії українського державотворення XX століття.
